Я вспомнил девочку одну –
мечту и запах.
Ему «в другую сторону»,
а ей – на Запад…
Не лориганом и шанель
шрапнель дышала –
ему винтовка и шинель,
а ей – Варшава…
Ему хлебнуть на Сиваше
водицы горькой,
а ей крахмал и бланманже
бинтов и корпий.
– Не забывай меня, не за…
Забудешь разве?
Мы расставались не в слезах,
не при параде.
Нас провожали ковыли
и ветер – в челку,
рубахи ранами цвели –
значками ЧОНа!
. . . . . . .
Я вижу женщину и зал –
блеск Рио-Риты,
пустой перрон, ночной вокзал,
огни Мадрида.
Она укачивала дочь
в арбатской неге,
а он винтом буравил ночь
в испанском небе…
– Ты помнишь яблони в цвету?
Мы снова вместе.
Не забывай меня, я тут –
в горящем Бресте!
Моя любовь не огонек –
не страшен ветер.
Не орошай слезами щек,
еще не вечер!
Я – горечь сердца, жар огня,
Ты – вдовьи плечи.
Прочитано 4568 раз. Голосов 11. Средняя оценка: 4,27
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Оцените произведение:
(после оценки вы также сможете оставить отзыв)
Блестяще! и по форме, и по содержанию... И невольно задумаешься, глядя на нынешнее:
Как же нам,Российским Воинам, поменять накопленные веками воинские добродетели, на "актуальную" ныне психологию лавочника-дельца? Кто бы мне ответил...?
Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
